ІХ сонет

             

... Утер від сліз ясне лице дитини,

Й узяв за руку, і вперед повів

Без настанов і непотрібних слів

В обійми доброї і мирної родини.

Не чуючи ні болю, ні провини,

Іде дитя – як небом, по зірках,

І бачить сенс у прожитих роках,

І без любові не живе і днини.

Воно дитя Тараса – брата й Кобзаря,

Воно – і сміх, і сльози, захід і зоря.

Воно – це Дух наш, світлий

                                        і несамовитий,

Який нам дасть і у пітьмі прозріти.

Його частинка – в кожному із нас.

У серце скарб отой уклав Тарас.

VІІІ сонет

              

Тож встав Тарас, душа тії Вкраїни,

Яка стогнала в мороку гонінь,

Уплів у коси їй стрічки з промінь

І у борню святу без остраху поринув.

Писав – і мріяв кожну ніч і днину,

І дихав нею. Тільки нею жив.

У вихорі прозрінь, у боротьбі горів,

Її кохав, беріг, як дівчину єдину.

Й вона звелась з колін, піднявши очі карі,

І не лякалась вже ні громів, що у хмарі,

Ні темряви, бо в потиску

                                 міцних і ніжних рук

Він  –   янгол-охоронець, найвірніший друг,

Бо він, як зірка та провідна в небесах,

Покаже правильний щасливій долі шлях !

VІІ сонет

Пустіли лави у сумних хатах,

Косила люд голодна смерть погана.

І навіть зранку, рано – рано

Мовчали півні на тинах.

Сміливе слово на палких вустах

Каралося і тяжко, і жорстоко.

І в небесах всевидящеє Око

Тонуло у гірких, гірких сльозах.

То, врешті, нащо нам коритись,

До ніг пройдисвітів клонитись ?

Ні ! Ні ! Нікому ми не винні,

Лиш рідній нені – Україні,

Бо хто її спасе за нас ?  –

Так думав ... Так казав Тарас !

VІ сонет

І у палючу спеку, і в морози

Цвіла душа, як той вишневий сад.

Не роздимав її лихий левант,

Вкривались бростю пишні верболози.

Тепер у ній панують свіжі грози,

І дмуть вітри, і кличуть до життя . . .

Нема, здається, тузі вороття

І марними стають чужі погрози.

Він вірить : сильний ми народ,

Із кремінних твердих пород,

В борні відважимось на все,

Бо час стрімкий потік несе,

І варто руки простягнути,

Щоб рабства ми порвали пута !

V сонет

                                      

За плугом проливались ревні сльози, 

І бідна мати гасла на очах.

Тримали тато світ мій на плечах –

Та бачили від пана тільки  лози …

За що ці вічнії  прокльони і погрози ? –

Питав Тарас у долі знов і знов.

Втомившись від заліз тяжких оков,

Тікав думками в сонце та у грози.

Так попри гніт, в окутій мертвій тиші

Писав ночами чисті, вільні вірші

Та мріяв : „ От якби колись

З колін вкраїнці піднялись !

Настане час такий, авжеж . . .

Та як до волі шлях знайдеш ? ”

ІV сонет

                                                                                                                                

На вкритих чорним кукілем полях 

Ізводять хороми пихаті пани.

Вдягають у крові чужі каптани,

І дим зневаги мозок їм затяг.

Та хто б чого не взяв і не зодяг,

Вогонь добра в душі черствій погас.

… Я ніби чую : плаче мій Тарас –

Криваві сльози по його щоках.

Як втішити його ? Як душу зберегти ?

Як Україні волю принести ?

Довести світу, що ми не раби ?

Як скинути з плечей чужі торби ?

Як ввись піти за сонцем золотим,

Народом щоб прозватися святим ?

ІІІ сонет

                                                                                       

… І не було в нас радості в піснях, 

Лише закута в біль безмежна туга.

… І вірного Вкраїна прагла друга, –

До неї ворог лютий руки лиш простяг.

Опущено давно козацький стяг

І булаву закинуто в Славуту …

Згадаємо ізнов борні часи забуті,

Щоби не скніти в вічних кайданах !

І тихий гомін над степами ллється :

Вкраїна й зараз під кнутами гнеться,

Кнутами зла, байдужості й печалі.

Батьки із давніх літ не так

                                       дітей навчали,

Душа ж – у пізнанні, у Книзі мудрій,

А не в покорі злу, у тьмі заблудла …

ІІ сонет

                                    

Посіяло там панство люте горе – 

В Україні ріднесенькій моїй.

І хоч у пам’яті й живуть скалки надій,

Народ навалу злу і досі не поборе …

Укрились бур’янами медобори –

Не прополоти їх, бо віри в нас нема.

Чекати на спасіння вже дарма –

Замкнуто вільний дух в тісну комору.

Навіщо жити так ? Скажіте, браття !

Гасити знов і знов душі багаття ?!

В своєму краї бути перекотиполем ?!

Чи не доволі, люди, не доволі ?

. . . Так ми почули, як підняв за  нас

Гучний свій голос молодий Тарас.

І сонет

                                                               

Заплуталась  Вкраїна яснозора,

Панами кута, продана катам.

Немає волі селам і містам,

Забиті в ланцюги і степ, і гори.

Стогнали люди, скніючи в неволі …

Як тяжко брати хліб з ворожих рук !

Від незалежності лишився тільки звук,

Та патріоти не корились долі.

Вони за воленьку боролися віками –

Й дорогоцінний скарб свободи був би з нами,

Та ми тоді … без битв і без змагань

Позбулися на волю сподівань,

Ми зупинились – на шляху до дива …

Що далі ? Ви скажіть мені правдиво !

Вінок сонетів. Базовий сонет.

Колись давно в колючих теренах

Заплуталась Вкраїна яснозора.

Посіяло там панство люте горе,

І не було в нас радості в піснях.

На вкритих чорним кукілем полях

За плугом проливала ревні сльози.

І у палючу спеку, і в морози

Пустіли лави у сумних хатах.

Та встав Тарас, душа тії Вкраїни,

Утер від сліз ясне лице дитини.

Пройшовши шляхом зла і катувань,

Звільнив народну душу від страждань,

І слово “ раб ” навік забули люди,

Пустивши правди дух у вільні груди.

Народна пісня в моєму виконанні)

Прощай.

Ты далеко

Идолу

Конец.

Люблю мир. Раннее

До Лесі

 

О, Лесе, донько України!

Не було в твоїм житті ні днини, 

Щоб не поринула в мрійний сад,

Засівала долю на свій лад.

Дівчино, твоїх очей зіниці,

Неначе сповнені добра криниці

Наслідують у кольорі весну,

Що у тобі знайшла домівку нетісну.

Богине, линуть твої строфи

До тих сердець, що прагнуть катастрофи

Для туги і незбагненого жалю,

Що поселились на житті твого скрижалях. 

 

Останнє дієслово

Вино... Кориці смак у каві.

Нічна імла. Цтгарки дим.

Обійми вітерця ласкаві -

Він не такий, як я із ним.

Вогні натрудженого міста.

Заснулі вулиці німі.

Над ними - музика перлиста,

Орфей на зорянім коні.

Обличчя наче неласкаве - 

Цей погляд відданий вогню.

Вуста промочені у каві.

Їх тихий шепіт: "Я люблю"... 

 
 

Урбаністика

Пегас загублений у місті,
Натхнення - смог, їдучий дим.
Не бути світлом молодим,
Ховати пустку у намисті.

Смутна картина - то думки,
Перо занурене у віскі.
Самотність клята вже так близько!
Руйнує писані рядки...   

Пробудження

Помаранчевим світлом спекотного дня, 

Я люблю тебе, квіте весняний.

Все веду уперед вогняного коня

І штовхаю у бік аж до рани.

Ледь до неба лиш руку свою простягну,

Потримаю долонею хмари.

 Пробуджу чорнобривці од довгого сну - 

Щедро росам сипнуть - не скнари.

Я далеко-далеко до тебе лечу,

Розбиваючи страх об каміння.

Тільки б мій голос ніжний ласкавий почув,

І напився із мене проміння...  

Уолту Уитмену. Свободная миниатюра

Возвышаю себя!
И то, что принимаем мы.
Ведь каждый атом мой тебе, мой друг!
И я ленюсь, теша свой дух.
Брожу, ленюсь для удавольствия меж копий травинок летних.
Всё, что я - создано из земли и воздуха,
Рождённый сдесь от предков, рождённых из бесконечности.
Я, тридцатисемилетний стартую в добром здравии и собираюсь не завершить до кончины.
Вера и школа в упадке, хоть и не забыты.
 Они двигаются назад, ведь довольны данным.
Возвышаю тебя.  

До Музи

Наш світ живе неначе уві сні.

Чужого горя він не помічає.

Світ ніби схибився, і це мені

Спокійно жити в ньому заважає.

Руйнують люди серце. З ним – життя.

У натовпі – усі ми одинокі.

Все рідше небо чує каяття,

Забуто світлі мрії ясноокі.

Вкраїнонька !.. Не виняток вона :

Найкраща, рідна – й погибає в світі,

Від болю й голови не підійма,

Не може дать добра і світла дітям.

Ми повернемо їй надію і життя –

Своєю вірою, і духом, і коханням.

Нас поки двоє зараз – ти і я,

Та зможемо збудити в душах сподівання !

Життя – це сон ...(Педро Кальдерон)

Життя – це сон. Так само швидко

Воно розвіється, як дим.

Та бути вічно молодим

Вдається серцю дуже рідко…

Сон – це життя. У сні живемо,

Як мріємо, як хоче Бог.

Щоб доторкнутись до зірок,

У сні ми линемо до неба.

Об істину, мов хвилі, бились

Сто поколінь … Життя – полон …

Та сенс життя знайти судилось

Лиш тим, хто розгадав цей Сон.

Просвітник Сковорода

З краплин малих ізіллється вода,

З людей – народ, і сила – нездоланна . . .

Так мислив просвітник Сковорода,

Лишив на згадку нам святі писання.

Він був барвінком серед реп’яхів,

Серед “ лукавих ”, “ мавп ” і “ змій ”

                             був – чисте  світло,

Лиш він осяг суть пройдених шляхів :

Радів життю і вільному повітрю.

Ішов по світу з Світлом на руках,

Узяв чесноти й мудрість він на плечі,

Здобув безсмертя по тяжких роках :

Він – до глухих дзвонар,

                            свободи він предтеча.

Поет

Повіки не змикаються смиренно
 І в цю годину, і добу, і довгий рік . . .

Він – Майстер, та не сам себе нарік,

А Небеса . . . Вони і ним тепер благословенні.

Таємний сенс живе в його пері.

Не знає Майстер, що він сам напише,

Та все замовкне – й запанує тиша,

І навіть янголи примовкнуть нагорі.

Заб’ється серце на крихкім папері,

Зааплодує навіть Аліг’єрі,

І вдарить хвиля геніальних дум !

Почуймо в віршах і любов, і сум –

Поет навіки залишиться з нами

Своїми незабутніми рядками !

Поверь!

ПОВЕРЬ!

Все в нашей жизни не случайно,

                                       ПОВЕРЬ,

Что случай – это просто ложь.

    ПОВЕРЬ:

Обычен ты – и так необычаен…

ПОВЕРЬ!

Не просто так ты на земле живешь.

                     ПОВЕРЬ!.. 

Иногда тебе кажется, что тебя нет

И земля вокруг друга лишь вертится…

Не старайся искать в окруженьи ответ –

А в себе поищи – и все встретится.

Не ищи в ком-то смысла –ТЫ будь собой,

И найдет человек тебя преданный.

Будет рядом он  зимнею вьюгой и в зной

И пройдет с тобой путь неизведанный.

Не завидуй чужой – проживи СВОЮ жизнь,

Проживи ее весело, ясно!

Даже если беда – все равно продержись:

Жизнь одна – пусть же будет прекрасной!

Умереть

Умереть нельзя и родиться вновь…

Что же ты со мной сделала, любовь?

Мне бы все забыть и не вспоминать,

Только образ твой предо мной опять.

Я не знаю, как жить мне без тебя,

Ведь в каждый вдох делаю любя…

Нет, не убивай ты мою любовь,

Лучше мне самой умереть позволь!

Кохання

Кохання – це життя священна сила,

Це цвіт душі, політ її красивий.

Кохання – це найперше в світі Слово,

Майстерний штрих художника святого.

Кохання – спільна мова всього світу,

Тепло в мороз і прохолода літа.

Це найпрекрасніше у нашому житті.

Люблю… Усе у цьому почутті!

Краплина болю

Із хмари упала краплина.

Краплина прозора й гірка…

Це плаче на небі людина,

Яка не робила добра.

Ота, що не знала ні болю,

Ні щастя в добрі за життя…

Вела її стежкою доля

До страху та до забуття,

До болю, розлуки і жалю,

До крику душі й каяття   -

А світом керує Кохання,

Немає без нього життя!