Я пам’ятаю ту бажану зустріч,

Твоє щасливе і «святе» обличчя,

Коли ішли по снігу ми пліч-о-пліч,

Коли в очах снувало потойбіччя.

Я пам’ятаю, як надія оселилась

В мені й тобі, як погляд у майбутнє

І як душа моя вогнем налилась,

А твоя не скорилася – могутня.

Я пам’ятаю, як у очі вітер

Ссипав і пил, і біль, і невгамовність,

Коли ти із дошки сумління витер

Своє кохання, чесність, послідовність.

Я пам’ятаю час, коли назавжди

Пішов з образою до матері-спокути.

Тоді пізнали ми гіркоти вражди,

Тоді напились смертної отрути…

Вініл

Старий рок, звук порваних струн.

Незграбних рухів туман..

Не зібрати розкиданих рун –

Слова – лиш зграя оман.

Порушуючи закони і правила,

Літали під стелею разом…

Забували янгола і диявола –

Насолода млосним джазом.

Мелодія, ритм…  Не досить слів.

Ніжні переливи закоханих тіл.

Нашого щастя не варті королі –

Не знали, що таке «вініл»...

Холостяк

Зайва – пляшка портвейну чи я?

Бачиш, крихітко, -

Нерозумно.

Життя – моє дикий вир.

Не повинен відходити від курсу холостяцького компасу в вічний рефлекс.

Залиш! Я стомився від твого плачу.

Ось так.

Живеш – не знаєш, що ти ангел в кривих дзеркалах.

Вічність проживеш вільним. Залишиш щастя на полиці поряд із запиленим кубком.

amour

Кохання пішло, як весна у червні.

Та чомусь я бездушна та щастя повна.

Бог почув мої молитви ревні

Тепер я жива лише ззовні.

Батерфляй

 

 Малюєш усмішку вчорашнього дня 

 На склі запітнілім машини…

Ти– ангел мій, котик, мале цуценя,

Дорослий, та гірше дитини.

Ти любиш дивитись, як грають в життя

Ті люди, що душу ховають,

А я обіцяю нам вічне злиття

До штори кулісної краю.

Та ну ж бо люби та любов обіцяй

Хоча б на хвилину, на днину…

Нехай я не зовсім мадам Батерфляй,

Та все ж без кохання загину.

За косогорами

Далеченько за косогорами,

Де холодна ранкова роса,

Вона править своїми соборами -

В них панує зелена краса.

На колінах у вітру сміється,

Грає в піжмурки з другом-ліском.

Часом соком березовим вп’ється

Та співає тонким голоском.

Коли сніг на дворі й злая хуга

Досить вийти їй з сонцем надвір –

Розбивається морозна туга

І сміється між гір Синевир.

Тане сніг від блискучого ока

Та стікає блакитним дощем –

І вона теж буває жорстока,

Накрива все барвистим плащем.

І жива вона щасливо в світі,

Доки світу потрібна вона

Сипле з неба рожеві суцвіття

Світла фея – квітуча Весна.

Далеченько за косогорами,

Де холодна ранкова роса,

Вона править своїми соборами –

В них панує зелена краса.

Не можу повернуть. Готова зневажать.

Хоч би на мить – лиш на момент

Прокинься, помішко! Зігрій пестливим світлом!

Я вірю голос не замовк. Він гірше, ніж тенета…

Все це привиділось, густим туманом вкрите..

Дозволь пожить тобою. Воскресни, квіте!

Наповни сенсом знов безкрайню путь..

Нехай пісні ізнов співають віти,

Нехай вірші-пелюстки розцвітуть.

Скажи, що нитка не обірвана між нами,

Скажи, що ти ще є на цій землі,

Що ти зі мною, що зійшлись мостами,

Що не згубилися в вечірній млі.

Що кроками моїми ще існуєш..

Що чуєш в далині дитячий сміх,

Що фото лиш моє на ніч цілуєш..

Що не продав його задля утіх.

Стомилась гнати час в кінець страждання

І зустріч неможливу наближать…

Дарую тобі жалібне зітхання.

Не можу повернуть. Готова зневажать.