Димить жовте поле обпечене сонцем.
Гаряче повітря бринить.
Прокурений дощ став моїм охоронцем
На щастя єдиную мить.
Та як би так жить, та і як не загинуть,
Бо згас вже любові вогонь…
А небо і палить й горить без зупину
Кусає потертих долонь.
Скоріше б до сонних і тьмяних світанків,
До клаптя паперу й пера
І до напомаджених, і до п‘яних панків…
Де ти, листопадна пора?
Я хочу в тобі прохолоди напитись,
Я хочу в натруджених днях
Від себе, гріхів і від сонця відмитись,
Себе впізнавати в піснях…
Я хочу сидіти в тобі вечорами,
Втопившись ногами у млость,
Боротись із тугою, злими вітрами,
Щоб щастя взяло і збулось.
