Я коли-небудь відповідь знайду,
Колись мені проясниться мета.
Колись мине ця тисячна сльота
І в потойбіччя я свята ввійду.
Тоді я осягну весь сенс.
Тоді я тлінність кляту розіб’ю.
Та поки ніч не каже ще «адью»
І перезає шепотом «інтенс»,
Оповиває п’яний вітер сни,
Відволікає від розумних книг…
І цілі у тумані неясні,
А Всесвіт досі у собі не зник.
Все ж хочеться мені і хмелю слів,
І щастя, що руйнує гріх,
І поцілунків ніжних, і віршів,
Краси, і необходжених доріг.
Безсоння, переплетень – так!
Серцебиття, що лине в унісон,
Буденність втратить неїстівний смак,
Надягне незаїжджений фасон.
Тоді із пліч і скеля упаде,
Тоді полон минулого піде…
Мені припинять снитись дзеркала,
І привиди, і лабіринти стін,
І зрушиться німих віків скала,
Коли від істини знайдеться син.
